Ось, виявляється, як по-українськи буде наша рідна, з далекого тюркоязичіі що дійшла «белиберда». І тут відразу розумієш друге: якщо ти навіть не знаєш якогось українського слова, то в контексті обов'язково вгадаєш, що воно значить, ну, майже напевно.
У «нісенітніціі» на мовi є синонім «щепуха», в якому легко розпізнати вітчизняну «чепуху», яку ми з деревообробкою легковажно не пов'язуємо. А от завдяки порівняльному аналізу стає ясніше вся його дрібна нетоварнiсть: так, хіба на підпал печі в холодний день, коли межсосiдский газовий конфлікт перекочує на зимові квартири.
Як цікаво, а головне, як знайоме звучіт це в перекладі українською, а?
Може, кому на тлі бомбардувань передмість колорадського Луганська вся ця доморосла лексикологія сама здасться несвоєчасною нісенітницею.
Але не поспішайте: думка про те, що близька мова допомагає зрозуміти мову власного, близького народу – співвітчизників і себе, вона і під обстрілом залишається вірною. І в диму, і в мороці. Бувають тимчасові помутніння, коли здається, що це не так. Але потім відпускає.
Доводилося вже писати, що якщо мені кого і нагадують нині українці, то нас самих зразка 1990 приблизно року, коли віра в очисний вогонь революції, рятівний Захід, «руку ринку» та іншу «нісенітніцю» доводила деяких наших людей практично до нестями. Тут недавно схоронили ми Валерію Новодворську. І, уявіть, знайшлися такі, що замість сліз і славослів'я витягли на світ Божий її перебудовний текст. Ай, який текст!
«Якби вночі нам, демократам і гуманістам, дали танки, хоча б самі завалящi, і які-небудь уцінені літаки та інші ширлі-мирлі типу кулеметів, гранатометів і автоматів, ніхто б не мав сумніву: Білий дім не дожив би до ранку і від нього залишилися б одні руїни. Я бажала тим, хто зібрався в Білому домі, одного – смерті. Я шкодувала і шкодую тільки про те, що хтось з Білого дому вийшов живим. Щоб впоратися з ними, нам знадобляться кулі. Нас б не зупинила і велика кров... Я цілком готова до того, що доведеться позбавлятися від кожного п'ятого. А про наші білі одяги ми завжди зможемо сказати, що здали їх в прання. Свіжа кров відпирається добре. Скільки б їх не було, вони загинули від нашої руки. Виявилося також, що я можу вбити і потім спокійно спати і iсти».
Як цікаво, а, головне, як знайоме звучіт це в перекладі українською, а? Чуються в ньому обертони тих цілком численних українських коментарів, які сьогодні часто супроводжують все пов'язане з Росією – навіть загибель людей в метро. Але я зараз не про це: я про те, що макабрична, перебільшена, вампірська ораторія пухкої дами в старомодних окулярах, яка розуміла толк в терміні «кривавий гиньоль», цілком знаходила живий відгук не десь там, у Києві чи Львові, а серед нас тодішніх. Багато схоплювалися індукувати, просили у командування танків, а, не знаходячи, бігли голими руками душити ворога демократії Руцького, як перед тим радісно скандували: «Забив снаряд я в тушку Пуго». І говорили, говорили, говорили страшні слова (тоді не було інтернету, а то б їх писали), ними ж і підбадьорюючи, від них збуджуючись, отримуючи оргастического задоволення навпіл з філологічним, що доступно тільки гуманітарію з умоглядним гранатометом.
Гранатомет-то умоглядний. А під Білим домом рядком лежали-таки, спочатку попахіваючи тільки бомжатником, натуральні мертвяки. Сам бачив. І коли тут дивуються, як це Порошенко, такий шоколадний добряк, з хорошими питущими складочками під втомленими очима, громить свої ж міста, поливає вогнем своїх же громадян, не шкодуючи жінок і дітей, і не на часі препахівае їм городи, повні соковитих огірків з налитими помідорами, я особисто згадую, як це було в Москві, в Росії – двадцять років з лишком тому.
Тут недавно Ігор Ашманов, крутий фахівець з кіберборьбi, розповідав історію про чудесну українську родину, яка працює в незалежній, а на вихідні їде до батьків у Росію. Ну, зрозуміло, і там, і там вони дивляться різне телебачення, говорять з різними людьми. Не позаздриш, словом. Але вони застосувались: схоже, завели собі різні голови – для Росії і для України. В одній – образа за Крим, плани помсти підступним москалям. В іншій – відправка діточок в тихий російський санаторій. Скажете, двох голів не буває? Та я себе згадую: одна моя голова все ще насвистувала «Змiн, ми чекаємо змін», а друга вже рефлекторно прішепетивала «Банду Єльцина під суд!».
Більше того: зараз я роблю над собою певне зусилля, щоб триматися в рамках по відношенню до злісної нісенітницю, яка доноситься з Києва. У мене теж є якщо не запасна голова, то якийсь гаджет-апаратик-трідепрінтер, який буває цілком готовий почати вивергати сірку, кіптява і жовч на... Та хоч на деяких френдів у «Фейсбуці». Лікуюся я так: включаю фільм «За двома головами», вибачте, зарапортувався, «За двома зайцями». Поперемінно – то українську звукову доріжку (скачав недавно собі цей новознайдений шедевр), то звичну – суржиком. Сміюся і плачу: як же хотілося Проні і Сєрковi європейського шику, та й милу Галю віддавали силоміць за «багатого», щиро бажаючи їй щастя. Це комедія, звичайно, але коли розчарована Проня, у якої звалилися всі европлани на майбутнє, каже: «Я думала, то у вас у грудях шкворчит, а то шкворчать ваша цигарка!», мені сумно. І навіть боляче.
Я її дуже розумію! Вони там взагалі всі живуть в прекрасному Києві, у Кожум'яках та на Андріївському узвозі, хто у цирульні голить, хто молотом по бруківці стукає, хто капелюшок міряє – а буквально через три–чотири роки там такі «Дні Турбіних» розпочнуться! Але буде ще й велика Вітчизняна війна, і велика вітчизняна країна, і ми будемо разом...
Ось тут, напевно, пора пояснити, навіщо все-таки цей текст написаний по-українськи, а точніше, на нього переведений. Ну, по-перше, тепер не здивувавши, не продаси. По-друге, я реально шкодую, наприклад, про те, що в Таврійському університеті всього 19 осіб подало документи на українську філологію. Це навіть скорочені в два рази місця не заповнить. І я згоден з тими, хто пише: «Закривати факультет української філології в університеті – це відповідь у стилі українських патрітотов», які за 23 роки правління закрили «на материку» тисячі російських шкіл.
Ну і по-третє. У головних. Роблю це їз поваги.
Поваги до України та української мови. Гугл – Гуглом, а допоміг мені, уродженцю Далекого Сходу, переповненого переселенческими Чернігівка, Київка і Полтавка, в українізації тексту мій давній товариш, абсолютно російська людина, журналіст «Комсомольської правди», який закінчив саму звичайну школу в радянські роки на Україні і вивчив українську мову досконало – як і рідну.
Тоді так було прийнято.